Пилип Орлик увійшов в історію як один із найяскравіших політичних мислителів козацької доби, який не лише очолив першу українську політичну еміграцію, а й створив документ, що випередив свій час на десятиліття. Його життя — це історія людини, яка віддала понад тридцять років боротьбі за незалежність України, перебуваючи далеко від рідної землі, але ніколи не зрікаючись ідеалів свободи.

Народившись у шляхетській родині чеського походження на землях Великого князівства Литовського, він здобув блискучу освіту, став найближчим соратником Івана Мазепи й у 1710 році був обраний гетьманом Війська Запорозького у вигнанні. Саме тоді з’явилася його знаменита Конституція — «Договори і Постановлення Прав і вольностей Війська Запорозького», яка вперше в європейській практиці чітко окреслила поділ влади, обмежила повноваження правителя й проголосила ідею суверенної козацької республіки.

Сьогодні постать Пилипа Орлика нагадує, що справжня державність народжується не лише на полі бою, а й у кабінетах дипломатів, у листуванні з європейськими монархами та в глибоких політичних текстах, написаних у вигнанні.

Ранні роки: шляхтич із білоруської землі

Пилип Степанович Орлик з’явився на світ 11 жовтня 1672 року (21 жовтня за новим стилем) у селі Косута Ошмянського повіту Віленського воєводства. Батько, Степан Орлик, походив зі старовинного чеського баронського роду, що користувався гербом «Новина», і служив у війську Речі Посполитої. Він загинув уже наступного року під Хотином у битві з османами, залишивши сина майже немовлям. Мати, Ірина з роду Малаховських, охрестила хлопчика за православним обрядом, хоча батько був католиком.

Дитинство Пилипа минуло на білорусько-литовському пограниччі. Першу освіту він здобув у єзуїтському колегіумі у Вільні, де опанував латину, риторику та класичну літературу. Згодом родина перебралася ближче до українських земель, і юнак вступив до Києво-Могилянської колегії (пізніше академії). Там його вчителем став видатний філософ і богослов Стефан Яворський. Орлик закінчив навчання 1694 року, проявивши особливий хист до поетики, логіки та мов. За різними свідченнями, він вільно володів українською, польською, латинською, церковнослов’янською, а згодом додав французьку, шведську, німецьку, італійську та навіть болгарську й сербську.

Ця широка освіченість стала його головною зброєю. У світі, де дипломатія часто вирішувала більше, ніж шаблі, знання мов відкривало двері до європейських дворів.

На службі у гетьмана Мазепи

Шлях до високих посад виявився стрімким. У 1698 році Орлик став кафедральним писарем Київської митрополії. Того ж року він одружився з Ганною, донькою полтавського полковника Павла Герцика. Цей шлюб міцно прив’язав його до козацької старшини. Уже 1699-го він увійшов до Генеральної військової канцелярії, а з 1706 (за деякими даними — з 1702) року обіймав посаду генерального писаря — фактично другої особи після гетьмана.

Іван Мазепа довіряв Орлику найтаємніші справи. Саме Пилип вів листування з польськими та шведськими представниками, готуючи ґрунт для антимосковської коаліції. Коли 1708 року Мазепа відкрито перейшов на бік Карла XII, Орлик стояв поруч. Після катастрофи під Полтавою 27 червня 1709 року вони разом із кількома тисячами козаків відступили до Бендер. Там у вересні того ж року Мазепа помер, залишивши після себе не лише політичну спадщину, а й порожнечу влади.

Мазепинці — так історики назвали цю першу українську політичну еміграцію — опинилися на чужині без землі, без армії, але з чітким відчуттям місії.

Обрання гетьманом і народження Конституції

5 квітня 1710 року (16 квітня за новим стилем) на козацькій раді в Бендерах Пилипа Орлика обрали гетьманом Війська Запорозького. Кандидатуру підтримали шведський король Карл XII і представники османського султана. Того ж дня новообраний гетьман і старшина уклали угоду, яка назавжди увійшла в історію як Конституція Пилипа Орлика, або Бендерська конституція.

Повна назва документа звучить довго й урочисто: «Договори і Постановлення Прав і вольностей Війська Запорозького…». Він складається з преамбули та 16 статей. У преамбулі автори звертаються до хазарського міфу про походження козацтва, підкреслюючи давність і самостійність українського народу.

Документ проголошував повну незалежність України від Московії та Речі Посполитої, встановлював протекторат шведського короля й чітко розмежовував гілки влади. Законодавча влада належала Генеральній Раді, яка мала збиратися тричі на рік — на Різдво, Великдень і Покрову. Виконавчу владу здійснював гетьман разом із генеральною старшиною, але його повноваження були суттєво обмежені: він не міг самостійно розпоряджатися скарбницею, призначати посадовців чи вести зовнішню політику без ради. Судова влада також відокремлювалася від гетьманської.

Особливу увагу приділено релігії: православ’я залишалося панівною вірою, але підпорядковувалося Константинопольському патріарху, а не Московському. Заборонялося впровадження інших віросповідань, зокрема католицизму та юдаїзму в межах козацьких земель.

Конституція Пилипа Орлика стала першим у Європі політико-правовим актом, який так послідовно обмежував владу правителя на користь колегіальних органів і проголошував ідею суспільного договору між гетьманом і народом.

Аспект	Положення Конституції	Значення
Розподіл влади	Генеральна Рада (законодавча), гетьман і старшина (виконавча), окреме судочинство	Випереджало ідеї Монтеск’є на кілька десятиліть
Незалежність	Вільна Україна під шведським протекторатом, без підпорядкування Москві чи Польщі	Чітке формулювання державного суверенітету
Релігія	Православ’я під Константинополем, заборона іновірства	Захист духовної незалежності
Соціальні гарантії	Обмеження експлуатації, особливий статус запорожців	Спроба збалансувати інтереси старшини й рядового козацтва

Дані про структуру та зміст документа підтверджені матеріалами енциклопедії історії України та дослідженнями українських істориків.

Роки еміграції: дипломатія замість шаблі

Після обрання Орлик одразу взявся за справу. У 1711 році він організував похід на Правобережжя разом із кримськими татарами. Кілька міст відкрили ворота, але зрада союзників і брак ресурсів змусили відступити. Облога Білої Церкви закінчилася невдачею. Прутський мир 1711–1712 років між Османською імперією та Московією фактично поховав надії на швидке повернення.

Далі почалися поневіряння Європою. З 1714 по 1720 рік Орлик перебував у Швеції поруч із Карлом XII. Після загибелі короля 1718-го він змушений був шукати нових покровителів. Шлях проліг через Німеччину, Сілезію, Річ Посполиту. У 1722 році османи інтернували його в Салоніках, де він прожив понад десять років. Звідти гетьман невтомно писав листи до французького двору, Ватикану, польських магнатів, кримських ханів.

Він створював антиросійські коаліції, надсилав маніфести європейським монархам, доводячи право України на самостійність. Навіть у найважчі роки Орлик не зрікався титулу гетьмана і продовжував називати себе представником «вільного козацького народу».

Останні роки життя минули в Яссах. 24 травня 1742 року Пилип Орлик помер у віці 69 років, так і не побачивши незалежної України. Але він залишив після себе не лише політичний заповіт, а й потужну ідею, яка переживала століття.

Родина та особисте життя

У шлюбі з Ганною Герцик народилося восьмеро дітей: три сини й п’ятеро доньок. Найвідомішим став старший син Григір (Григорій, 1702–1759), хрещеним батьком якого був сам Іван Мазепа. Григір здобув освіту в Лундському університеті, згодом став генерал-лейтенантом французької армії, графом і дипломатом при дворі Людовіка XV. Він продовжив батькову справу, намагаючись у 1740-х роках створити нову антиросійську коаліцію за участі Франції, Швеції та Османської імперії.

Дружина Ганна пережила чоловіка майже на п’ятнадцять років. Родина часто жила розрізнено: діти здобували освіту в різних країнах, а батьки підтримували зв’язок через листи та посередників. У «Діаріуші» Орлик згадує про зустріч із сином у Салоніках 1730 року — вони змушені були вдавати, ніби незнайомі, щоб не наразити один одного на небезпеку.

Ця родина стала справжнім символом першої української політичної еміграції — людей, які втратили батьківщину, але не втратили ідентичності.

Літературна спадщина та «Діаріуш подорожній»

Орлик був не лише політиком, а й поетом і публіцистом. Ще в молодості він написав панегірики «Алкід російський» (1695) на честь Мазепи та «Гіппомен сарматський» (1698). Але головним літературним твором став «Діаріуш подорожній» — щоденник, який він вів із жовтня 1720 по 1733 рік. П’ять томів, понад три тисячі сторінок польською мовою з латинськими, французькими та українськими вставками. У ньому — детальні описи погоди, зустрічей із дипломатами, роздуми про долю України, листування, навіть дрібні побутові деталі.

Оригінал зберігається в архіві Міністерства закордонних справ Франції. Фрагменти видавалися у Гарварді, а повне факсимільне видання побачило світ в Україні 2013 року. У 2022 році Франція передала Україні частину матеріалів для експозиції в Батурині.

Цей щоденник — унікальне джерело, яке дозволяє почути живий голос людини XVIII століття, яка щодня думала про Україну.

Пам’ять, що живе в XXI столітті

У незалежній Україні ім’я Пилипа Орлика повернулося з небуття. У Києві є вулиця його імені на Липках, де розташований Верховний Суд. 2011 року там відкрили пам’ятник роботи Анатолія Куща. Пам’ятні дошки встановлені у шведському Крістіанстаді та в Бендерах. Село на Полтавщині назване на його честь. У 2010 та 2020 роках відзначали ювілеї Конституції на державному рівні.

Для сучасних українців Орлик — це приклад інтелектуальної стійкості. Він довів, що навіть у вигнанні можна творити державу — якщо не на землі, то в ідеях і текстах. Його Конституція сьогодні вивчається в університетах як один із перших європейських документів конституційного характеру, а «Діаріуш» читають як свідчення незламності духу.

Пилип Орлик прожив життя, повне поразок і розчарувань. Але кожна його спроба, кожен лист і кожна стаття Конституції ставали цеглинами, на яких пізніше будувалася ідея сучасної української державності. І поки ми пам’ятаємо про нього, ця історія продовжується.