Офіційна відповідь України звучить так: тимчасова окупація Автономної Республіки Крим і міста Севастополь почалася 20 лютого 2014 року. Саме цей день закріплено в українському законодавстві як старт збройної агресії на півострові. Формальне «приєднання», яке Росія називає анексією, Кремль оформив підписанням так званого договору 18 березня 2014 року і ратифікаційними законами 21 березня.

Між цими датами вмістилися захоплення парламенту «зеленими чоловічками», блокада українських частин, неконституційний «референдум» 16 березня і спроба надати військовій операції вигляд народного волевиявлення. Україна, Генеральна Асамблея ООН і більшість держав світу не визнають зміну статусу півострова. Для Києва Крим залишається тимчасово окупованою територією України, а не «новим суб’єктом» іншої держави.

Питання «коли анексувала Крим» тому не має однієї календарної клітинки. Є дата початку окупації, є дата кремлівського «договору», є дата резолюції ООН. Нижче — як ці точки складаються в одну лінію і чому їх не варто змішувати.

Що саме вважають анексією, а що — окупацією

У міжнародному праві анексія — це одностороннє приєднання території іншої держави. Окупація — фактичний контроль збройними силами без законної зміни суверенітету. Україна і більшість країн описують події 2014 року одночасно як незаконну окупацію і спробу анексії: війська зайшли першими, «юридичні» папери з’явилися пізніше.

Крим не «відійшов» після голосування. Спочатку з’явилися військові без шевронів, потім — бюлетені, потім — підписи в Георгіївському залі Кремля.

Російська риторика будується на іншій схемі: нібито місцева влада попросила захисту, люди проголосували, Москва лише «прийняла». Хронологія ламає цю картину. Рішення про застосування сили Рада Федерації дала 1 березня, а медаль Міноборони РФ «За возвращение Крыма» несе на реверсі інтервал «20.02.14 — 18.03.14». Тобто навіть відомча нагорода фіксує старт операції на 20 лютого — ще до самоусунення Віктора Януковича.

Чому Україна офіційно називає 20 лютого 2014 року

У перші місяці після втрати контролю над півостровом у законах фігурували різні орієнтири: хтось дивився на резолюцію ООН від 27 березня, хтось — на закон про тимчасово окуповану територію від квітня 2014-го. Правова розбіжність заважала фіксувати майнові права, податкові режими й факт агресії.

15 вересня 2015 року Верховна Рада ухвалила закон № 685-VIII, а 7 жовтня його підписав президент. Датою початку тимчасової окупації АР Крим і Севастополя визначено 20 лютого 2014 року. Підстава — зафіксовані випадки незаконного перетину державного кордону біля Керченської протоки та використання російських формувань, уже розміщених у Криму за угодами про Чорноморський флот, для блокування українських частин. Норма діє в редакції закону «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» (zakon.rada.gov.ua).

Ця дата не означає, що того ранку над Радою Криму вже майорів російський прапор. Вона фіксує момент, коли збройна операція вийшла за межі « discrete присутності флоту» і стала порушенням суверенітету. Політичний вибух у Києві тоді ще тривав: розстріли на Інститутській, переговори, хаос у владі. Саме в цій щілині Москва й почала рух на півострові.

Лютий–березень 2014-го: як розгорталася операція

Ніч на 27 лютого стала видимим переломом. Озброєні люди без розпізнавальних знаків зайняли будівлі Верховної Ради і Ради міністрів АРК у Сімферополі, вивісили російські прапори. Депутатів зібрали в умовах контролю над залом. Сергія Аксьонова призначили «головою уряду». Аеропорти, перешийки, військові частини опинилися в кільці.

Українські підрозділи на півострові мали обмежений мандат і суперечливі команди з центру. Багато командирів намагалися уникнути кровопролиття між людьми, які ще вчора служили поруч. Це не «добровільна капітуляція півострова», як пізніше малювала пропаганда. Це була спланована операція проти держави, яка в ті дні змінювала владу після Революції гідності.

1 березня Рада Федерації дала президенту РФ згоду на використання Збройних сил «на території України». 11 березня кримський парламент ухвалив «декларацію незалежності». 14 березня Конституційний Суд України визнав постанову про «референдум» неконституційною. На хід подій це вже майже не вплинуло: фізичний контроль був у руках тих, хто тримав блокпости.

16 і 18 березня: бюлетень і кремлівський договір

16 березня провели так званий загальнокримський референдум. Бюлетень не містив опції зберегти чинний статус автономії у складі України. Меджліс кримськотатарського народу закликав до бойкоту. Спостерігачів ОБСЄ в нормальному режимі не було. Офіційні російські цифри — понад 95% «за входження» при явці понад 80% — міжнародна спільнота не визнала.

Венеційська комісія Ради Європи окремо вказала: Конституція України не дозволяє місцевому органу проводити референдум про відділення, а присутність іноземних військ унеможливлює вільне волевиявлення. Право на самовизначення в європейській правовій традиції тлумачиться як внутрішнє — у межах існуючих кордонів, а не як право відрізати область під дулами автоматів.

17 березня самопроголошена «Республіка Крим» звернулася до Москви з проханням про «прийняття». 18 березня о 16:00 у Георгіївському залі Великого Кремлівського палацу Володимир Путін, Сергій Аксьонов, Володимир Константинов і Олексій Чалий підписали «Договір про прийняття Республіки Крим до складу Росії». 20 березня документ ратифікувала Державна дума (проти виступив Ілля Пономарьов), 21 березня — Рада Федерації; того ж дня Путін підписав відповідні закони.

До 25–26 березня російські сили завершили захоплення останніх українських об’єктів. Символічною точкою став тральщик «Черкаси», який тримав прапор України довше за більшість частин.

Ключові віхи зручно зібрати поруч — не як «святковий календар», а як юридичну карту події.

Дата	Подія	Як її трактують
20 лютого 2014	Порушення порядку перетину кордону, початок блокування українських сил	Офіційний старт тимчасової окупації за законом України
27 лютого 2014	Захоплення парламенту і уряду АРК «зеленими чоловічками»	Фактичний переворот під зовнішнім контролем
16 березня 2014	Неконституційний «референдум»	Недійсний за Конституцією України і висновком Венеційської комісії
18–21 березня 2014	Підписання і ратифікація «договору» в Москві	Спроба Росії оформити анексію; для світу — юридично нікчемний акт
27 березня 2014	Резолюція ГА ООН 68/262	Підтвердження територіальної цілісності України, недійсність «референдуму»

Дані таблиці звірені з українським законодавством і текстом резолюції Генеральної Асамблеї ООН 68/262 (un.org).

Що сказало міжнародне право після 18 березня

Рада Безпеки ООН не змогла ухвалити рішення через право вето Росії. Тому питання винесли на Генасамблею. 27 березня 2014 року резолюція 68/262 «Територіальна цілісність України» набрала 100 голосів «за», 11 — «проти», 58 країн утрималися. Документ не має сили обов’язкового вироку Суду, але фіксує позицію більшості членів ООН: зміна статусу Криму і Севастополя на підставі березневого голосування не визнається.

Окремий гіркий шар — Будапештський меморандум 5 грудня 1994 року. Україна відмовилася від ядерної зброї, а Росія, США і Велика Британія підтвердили зобов’язання поважати незалежність, суверенітет і існуючі кордони. Меморандум — політичний документ, не договір колективної оборони. Після 2014-го його часто згадують як приклад того, як «запевнення» без механізму примусу розсипаються, щойно одна зі сторін вирішує інакше.

Санкції США, ЄС та інших партнерів після анексії стали першою хвилею обмежень проти російських посадовців і секторів економіки. Вони не повернули півострів, але позначили: більшість західних столиць не прийме «нову реальність» як факт права.

Історичний фон, який підміняють пропагандою

Коли говорять «Крим завжди був російським», зазвичай висмикують два епізоди і забувають решту. 19 квітня 1783 року Катерина II підписала маніфест про прийняття Криму, Тамані й Кубані «під державу Російську». Це була анексія Кримського ханства після десятиліття тиску, попри Кючук-Кайнарджійський мир 1774 року, який декларував незалежність ханства. Для кримських татар той поворот відкрив добу витіснення з власної землі.

19 лютого 1954 року Президія Верховної Ради СРСР видала указ про передачу Кримської області зі складу РРФСР до Української РСР. 26 квітня той самий Верховний орган СРСР ухвалив відповідний закон, у червні зміни внесли до конституцій республік. Мотив був господарський і управлінський: зруйнований після війни і депортації 1944 року півострів логістично й водно тяжіє до України. Міф про «п’яний подарунок Хрущова» зручний для телевізора, але не витримує документів.

Після 1991 року кордон України, включно з Кримом і Севастополем, визнала й сама Росія — у договорі про дружбу 1997 року та в низці угод щодо флоту. Повзучий тиск 1990-х і конфлікт навколо коси Тузла 2003-го показували, що апетит не зник. 2014-й став не «раптовим поривом серця», а моментом, коли слабкість Києва збіглася з готовністю Москви діяти відкрито.

Типові помилки, коли шукають дату анексії Криму

• Зводити все до 18 березня. Цей день — церемонія в Кремлі. Без лютневого військового контролю не було б ні «референдуму», ні договору. Юридично для України точка відліку — 20 лютого.
• Називати «референдум» джерелом права. Конституція України відносить питання території виключно до всеукраїнського референдуму. Місцевий орган автономії такого повноваження не мав. Конституційний Суд це підтвердив ще до дня голосування.
• Плутати передачу 1954 року з «незаконним подарунком». Рішення ухвалювали органи СРСР за тодішньою процедурою. Після розпаду Союзу кордон республік став міждержавним. Оспорювати його через 60 років — це вже не історія, а претензія на чужу землю.
• Думати, що «ніхто не визнав Україну». Навпаки: невизнаною є саме російська анексія. Визнання з боку кількох політично залежних від Москви режимів не змінює картини в ООН.
• Шукати «дату повернення» як уже вирішену. Станом на 2026 рік півострів залишається під фактичним контролем РФ. Правовий статус з погляду України і більшості держав не змінився: це тимчасово окупована українська територія.

У нашій практиці пояснення дат ми раз у раз стикалися з випадком, коли людина пам’ятає лише телевізійну картинку з Кремля і дивується, навіщо взагалі згадувати 20 лютого. Медаль російського Міноборони з тією самою датою зазвичай знімає цю розгубленість швидше за довгий юридичний абзац.

Людська ціна й те, що триває після «дати в календарі»

За сухими рядками хронології стоїть розірвана тканина життя. Кримські татари, які після депортації 1944-го десятиліттями поверталися додому, знову стали мішенню: обшуки, заборони Меджлісу, політичні справи, тиск на активістів. Українські школи й мова стискалися. Військові, які не зрадили присягу, виходили з частин під дулами, інколи — після прямих штурмів. Цивільні ділилися на тих, хто виїхав, тих, хто залишився мовчки, і тих, хто прийняв нову владу.

Анексія — це не лише прапор над будівлею. Це паспортний примус, зміна шкільних підручників, військомати для місцевої молоді й тиша навколо імен політв’язнів.

Після повномасштабного вторгнення 2022 року Крим знову опинився в центрі війни: мости, аеродроми, склади, флот. Україна розглядає деокупацію півострова як частину відновлення територіальної цілісності в міжнародно визнаних кордонах 1991 року. Росія вбудовує Крим у власну воєнну логістику. Між цими стратегіями — звичайні люди, для яких «коли анексувала Крим» давно перестало бути абстрактним пошуковим запитом і стало датою, від якої рахують втрачене.

Якщо тримати відповідь коротко, вона така. Росія почала збройне захоплення Криму 20 лютого 2014 року. Спробувала оформити його як анексію 18–21 березня того ж року після недійсного «референдуму» 16 березня. Світ у резолюції 68/262 від 27 березня 2014-го сказав, що цього визнання немає. Календар можна сперечатись по днях. Суть дат — ні: суверенітет не переходить туди, куди зайшли чужі батальйони і де бюлетень друкують уже під охороною.