Рашизм це гібридна тоталітарна ідеологія й політична практика російського режиму кінця XX — початку XXI століття. У найстислішому вигляді слово позначає суміш великодержавного шовінізму, імперського реваншизму, культу сили, заперечення суверенітету сусідів і еклектичного поєднання імперських, радянських і націонал-соціалістичних прийомів.

Українське законодавство вже не трактує поняття як інтернет-мем. Постанова Верховної Ради 2023 року й Закон України «Про засади державної політики національної пам’яті Українського народу» 2025 року закріпили рашизм як різновид тоталітарної ідеології, що лежить в основі режиму держави-агресора. Для початківця це відповідь на запитання «чому війна виглядає саме так». Для підготовленого читача — рамка, яка дозволяє відділити путінізм як персональний режим від глибшої імперської традиції.

Рашизм працює одночасно як виправдання зовнішньої агресії й як внутрішня дисципліна: він обіцяє «велич», вимагає покори, стирає межу між державою, церквою, армією й пропагандою. Саме ця щільність робить термін незручним для тих, хто хоче звести все до «геополітики» чи «поганого лідера».

Звідки взялося слово і чому воно прижилося

Слово зібране з англійського Russia («Раша») і «фашизм». Звучання навмисне жорстке: воно одночасно нагадує фашизм і римується з расизмом. Це не випадковий каламбур. Мова шукала назву для явища, яке не вміщалося в одне старе ярлик — ні в «авторитаризм», ні в «неоімперіалізм», ні в суто персональний «путінізм».

Історія появи терміна неоднорідна, і це варто сказати прямо. У російській публіцистиці 1990 року журналіст Микола Андреєв у журналі «Огонёк» ужив формулювання «звичайний рашизм», тоді ще з іншим відтінком. У 1995 році президент Чеченської Республіки Ічкерія Джохар Дудаєв говорив про «русизм» як ідеологію ненависті, жорстокості й комплексу світового панування. Після війни Росії проти Грузії 2008 року слово почало циркулювати в публічному просторі Кавказу й України. Після 2014-го воно вже міцно сиділо в українських медіа. Після 24 лютого 2022-го вийшло на міжнародний рівень.

23 квітня 2022 року президент України Володимир Зеленський сказав, що дії Росії — «не просто нацизм, а рашизм», і що це поняття з’явиться в підручниках. Американський історик Тімоті Снайдер у The New York Times пояснював англомовному читачеві: українці знайшли точніше слово, ніж загальне «фашизм», бо воно вказує на саме російську версію культу волі, міфу й знищення. Снайдер також описував практику режиму як «шизофашизм»: називати інших фашистами, залишаючись фашистом.

Рашизм це не синонім слова «росіянин». Це назва ідеології, державної практики й мобілізаційної культури, яка вимагає лояльності до імперії та виправдовує насильство щодо тих, хто цій імперії не підкоряється.

Що саме вкладають у поняття зараз

Велика українська енциклопедія визначає рашизм як маніпулятивну, популістську квазіідеологію й практику політичного режиму РФ. Основу складають великоросійський шовінізм, реакційне православ’я, ідеалізація радянського минулого й месіанська віра в «богообраність» російського народу. Це не струнка доктрина на кшталт партійної програми 1930-х. Це збірна конструкція: щось від імперії Романових, щось від сталінського апарату, щось від пропагандистського телебачення, щось від євразійських фантазій Олександра Дугіна, щось від «русского мира».

У постанові Верховної Ради від 2 травня 2023 року рашизм описано як новий різновид тоталітарної ідеології та практики режиму, що сформувався під керівництвом Володимира Путіна. Він ґрунтується на традиціях російського шовінізму й імперіалізму, практиках комуністичного режиму СРСР і націонал-соціалізму. Закон № 4579-IX від 21 серпня 2025 року пішов далі й дав юридичну дефініцію: рашизм — різновид тоталітарної ідеології та практик, які лежать в основі російського нацистського тоталітарного режиму держави-агресора.

Коли я звіряв формулювання постанови 2023 року з текстом закону 2025-го, різниця була не косметична. Спершу поняття увійшло в політичну заяву. Потім його вписали в політику національної пам’яті — поруч із визначеннями війни за незалежність України, історичної антиукраїнської пропаганди й злочинів проти українського народу. Термін перестав бути лише оцінкою. Він став інструментом державної мови про минуле й теперішнє.

Ознаки, які повторюються в джерелах

Різні автори розставляють акценти по-своєму, але набір рис збігається напрочуд стійко. Короткий вступ перед списком потрібен саме тому, що рашизм пізнається не одним слоганом, а зв’язкою практик.

• Культ лідера й сакралізація держави. Влада подається не як тимчасовий мандат, а як доля. Президентство перетворюється на вождизм, спецслужби — на хребет режиму, критика — на зраду.
• Мілітаризм як мораль. Війна сприймається не як катастрофа, а як спосіб «навести лад». Дитячі марші, героїзація «спецоперації», естетика літери «Z» працюють як виховний код.
• Заперечення інших народів. Особливо українців і білорусів. Формула «один народ» звучить лагідно лише на слух. На практиці вона знімає право на окрему державу, мову, пам’ять і кордон.
• Доктрина «русского мира». Мова, церква, паспорт, телеканал і газ стають інструментами експансії. Культура працює як плацдарм.
• Антизахідництво й теорія змови. Демократія зображується джерелом хаосу, НАТО — вічним ворогом, Україна — «антиросією», зібраною чужими руками.
• Право сили замість сили права. Суверенітет сусіда умовний. Міжнародне право — перешкода. Вето в Радбезі ООН — зброя.
• Пропаганда як заміна реальності. Факти підганяють під міф: хрещення 988 року, «Велика Вітчизняна», «денацифікація», «збирання земель».

Цей набір пояснює, чому рашизм впізнається і в Бучі, і в шкільному підручнику окупаційної адміністрації, і в проповіді, де війна раптом стає «священною». Ідеологія тут не кабінетна. Вона операційна.

Коріння глибше за одного президента

Зводити все до біографії Путіна зручно, але неповно. Режим зібрав старші пласти. Імперська формула «православ’я, самодержавство, народність» XIX століття легко лягає на сучасний культ держави. Радянська практика контролю над пам’яттю, мовою й кордонами сусідніх республік не зникла 1991 року — вона законсервувалася в силовиках, шкільних канонах і зовнішній політиці «близького зарубіжжя».

Окрему роль відіграють інтелектуальні посередники. Іван Ільїн, якого в Росії почали масово перевидавлювати в 2000-х, пропонував авторитарну державу з містичним обґрунтуванням покори. Олександр Дугін перекладав це мовою геополітики: Україна нібито не може існувати як самостійний суб’єкт. Пропагандистські конструкції на кшталт текстів Тимофія Сергейцева вже після 2022 року відверто говорили про «деукраїнізацію». Російська православна церква Московського патріархату додавала SACRAL: не просто стратегія, а боротьба зі злом.

Марк Ліповецький влучно описав момент переходу: російська «ідеологія порядку» стає рашизмом, коли її починають нав’язувати світу. Доти це може виглядати як консервативний суверенітет. Після — як право перекроювати чужі кордони.

Тут з’являється ще один неприємний для багатьох факт. Рашизм живиться не лише указом згори. Він опирається на суспільну ностальгію за «великою країною», образу після розпаду СРСР, звичку міряти гідність територією й страх перед власною провінційністю. Імперія в цій логіці — не розкіш. Це компенсація.

Чим рашизм схожий на старі тоталітарні системи — і чим відрізняється

Порівняння потрібне не для того, щоб поставити знак рівності між 1937, 1941 і 2022 роками. Потрібне, щоб побачити механізми: що запозичено, що спотворено, що вирощено на власному ґрунті.

Критерій	Італійський фашизм	Німецький нацизм	Рашизм
Ядро міфу	Відроджена імперія, порядок проти хаосу	Расова ієрархія та «життєвий простір»	«Русский мир», Третій Рим, спадщина СРСР
Ворог	Лібералізм, соціалізм, слабкість парламенту	Євреї, «недолюди», демократії	Захід, НАТО, «нацисти», самостійна Україна
Ставлення до права	Держава вище процедур	Право як інструмент раси	Сила вище суверенітету сусіда
Релігія	Конкордат із католицькою церквою	Неоязичницькі й расові мотиви	РПЦ як моральна й геополітична опора
Особливість	Партійна мобілізація мас	Індустрія винищення	Еклектика імперії, совка й ТБ-фашизму

Дані таблиці узагальнено за матеріалами Великої української енциклопедії (vue.gov.ua) та формулюваннями Закону України № 4579-IX.

Найважливіша відмінність — синкретизм. Рашизм одночасно цілує ікони й портрет Сталіна, говорить про «антифашизм» і відтворює окупаційні практики, клянеться 9 травня і стирає українські бібліотеки. У цьому немає логічної помилки з погляду самої ідеології. Логіка тут не наукова. Вона міфологічна: перемагає той, хто сильніший і «більш історичний».

Як рашизм виглядає в конкретних практиках

На окупованих територіях України ідеологія стає побутом. Змінюють вивіски, програми шкіл, підручники історії. Вивозять дітей. Забороняють українську мову в офіційному просторі. Церковні структури Московського патріархату використовують як канал лояльності. Пропаганда пояснює вбивства цивільних «зачисткою» або «провокацією».

Всередині самої Росії механізм інший, але споріднений. Інакомислення стискають законом про «дискредитацію армії». Незалежні медіа витісняють. Історію переписують під імперський канон. Ядерна риторика працює як шантаж не лише зовнішній, а й внутрішній: сумнів прирівнюється до загрози існуванню держави.

Символи теж не випадкові. Георгіївська стрічка, «безсмертний полк», літери «Z» і «V» зібрали різнорідну публіку в одну візуальну мову. Для когось це ностальгія за перемогою 1945 року. Для режиму — зручний місток між радянським міфом і новою війною. Снайдер звертав увагу: культ мертвих тут важливіший за відповідальність живих.

Рашизм тримається не лише на танках. Він тримається на праві розповідати чужу історію замість людей, які в цій історії живуть.

Типові помилки

• «Рашизм — це всі росіяни». Ні. Термін описує ідеологію, режим і тих, хто її практикує або виправдовує. Етнічне тавро підміняє аналіз і грає на руку самій пропаганді, яка любить говорити від імені «всього народу».
• «Це просто путінізм, після зміни влади все зникне». Особистість лідера важлива, але коріння старше: імперська ієрархія, реванш за 1991 рік, звичка вважати сусідів провінцією. Зміна фасаду не гарантує демонтажу доктрини «старшого брата».
• «Слово вигадали у 2022-му для піару». Широкий міжнародний ужиток справді вибухнув після повномасштабного вторгнення. Сам концепт старший: Чечня 1990-х, Грузія 2008-го, Україна з 2014-го.
• «Рашизм і нацизм — одне й те саме». Спільні риси є: вождизм, мілітаризм, презирство до права, знищення політичної спільноти ворога. Але расова біологія Третього Райху і російський цивілізаційний месіанізм — різні каркаси. Саме тому окремий термін потрібен.
• «Це не ідеологія, бо в Росії немає єдиної партійної програми». Тоталітарна практика не завжди потребує товстого катехізису. Досить узгодженого міфу, цензури, поліції, церкви й телевізора.

Юридичне визнання: від мема до норми

14 квітня 2022 року Верховна Рада визнала Росію державою-терористом із тоталітарним неонацистським режимом. 2 травня 2023-го парламент ухвалив постанову про використання режимом РФ ідеології рашизму та засудження її засад як тоталітарних і людиноненависницьких. 22 травня 2023 року Парламентська асамблея НАТО в декларації, ухваленій у Люксембурзі, засудила ідеологію рашизму; українська делегація тоді прямо називала це першим таким міжнародним формулюванням у документі Альянсу.

21 серпня 2025 року Верховна Рада ухвалила Закон № 4579-IX, підписаний президентом. Документ набрав чинності 30 серпня 2025 року. У статті 1 рашизм визначено як різновид тоталітарної ідеології та практик російського нацистського тоталітарного режиму. Серед принципів політики національної пам’яті з’явилося визнання злочинності тоталітарних режимів, російської імперської політики та рашизму.

Навіщо це державі, яка воює? Бо слова формують кваліфікацію злочину, освітні програми, санкційну аргументацію й майбутні судові наративи. Якщо явище назване лише «конфліктом» або «спецоперацією», зникає суб’єкт ідеології. Якщо назване рашизмом, з’являється зв’язок між пропагандою, окупаційною адміністрацією, депортаціями й запереченням існування нації.

Культура, мова й «особлива місія»

Рашизм подобається видавати себе за захист традиції. Насправді він паразитує на культурі. Класична література перетворюється на доказ імперського права. Перемога 1945 року — на безстрокову індульгенцію. Православ’я — на печатку для війни. Навіть двомовність України режим тлумачить проти українців: якщо людина говорить російською, її нібито вже «привласнено».

Снайдер окремо підкреслював мовну винахідливість українців. Нове слово виникло в суспільстві, яке живе на стику двох мов і змушене щодня пояснювати собі, хто на нього напав. Рашизм це ще й лінгвістичний акт опору: відмова називати агресію евфемізмами Кремля.

Професор Олександр Костенко описував явище як колективну соціопатію: ідеологію ілюзій, що виправдовує будь-яке свавілля заради хибно витлумачених «інтересів суспільства». У такій рамці жорстокість перестає бути збоєм. Вона стає методом.

Поки рашизм пояснює світ через «місію», сусідам залишають лише роль матеріалу для цієї місії. Саме тут ідеологія переходить у політику знищення чужої суб’єктності.

Навіщо розрізняти терміни в повсякденні

Для читача-початківця практична користь проста. Коли чуєте «денацифікація України», перевіряйте, що саме заперечується: держава, мова, кордон, право на пам’ять. Коли чуєте «братній народ», дивіться, чи залишається в цієї формули право сказати «ні». Коли бачите апеляцію до 1945 року, питайте, кого в новому сюжеті призначено євреями, партизанами, унтерменшами чи «штучною нацією».

Для підготовленого читача термін дає аналітичну економію. Не треба щоразу збирати довгий опис «авторитарний реваншистський режим із імперською пам’яттю, церковним освяченням і телевізійним вождизмом». Є слово, яке вже увійшло в українське право, енциклопедії, західну есеїстику й дипломатичні тексти. Воно гостре. І саме тому працює.

Рашизм це відповідь мови на режим, який хотів залишитися безіменним: нібито лише «безпека», лише «історична справедливість», лише «захист своїх». Назва знімає маску. Далі вже починається не гра в синоніми, а розмова про відповідальність — політичну, воєнну, культурну й юридичну.