Перше масштабне використання летальної хімічної зброї сучасного типу відбулося 22 квітня 1915 року під бельгійським містом Іпр, коли німецькі війська випустили близько 150–168 тонн хлору проти французьких і алжирських частин. Ця атака відкрила нову епоху у веденні війни, хоча прототипи отруйних засобів існували тисячоліттями.

Археологічні свідчення вказують на застосування токсичних газів уже в 256 році нашої ери під час облоги Дура-Европос, де перси використали сірку та бітум проти римлян. Проте саме події під Іпром стали точкою відліку для промислової хімічної війни.

Французькі війська ще в серпні 1914 року застосовували сльозогінні гранати, але саме хлор 1915 року перетворив хімію на зброю масового ураження, яка змінила тактику і спричинила десятки тисяч жертв протягом Першої світової.

Зеленувато-жовта хмара повільно повзе низько над землею, важча за повітря, і заповнює траншеї. Солдати хапаються за горло, очі печуть, легені горять — і все це відбувається за лічені хвилини. Саме так 22 квітня 1915 року виглядала перша велика хімічна атака сучасної епохи під Іпром. Але історія отруйної зброї значно довша і значно страшніша, ніж один епізод Першої світової.

Давні корені: отрута як зброя задовго до індустріальної ери

Люди навчилися використовувати токсичні речовини проти ворога ще в кам’яному віці. Археологи виявили наконечники стріл віком близько 60 тисяч років у Південній Африці, на яких збереглися сліди рослинних отрут. Це найдавніший відомий доказ навмисного застосування хімічних агентів для полювання і, ймовірно, для війни.

У Стародавньому Китаї вже близько 1000 року до н. е. застосовували «туман, що полює за душами» — отруйні пари з арсенових сполук. В Індії в той самий період створювали димові завіси, які викликали сонливість. Греки й спартанці під час Пелопоннеської війни (V століття до н. е.) палили суміші сірки, смоли й дерев під стінами обложених міст, щоб отруйний дим змусив захисників покинути позиції.

Один із найяскравіших прикладів — облога Платеї в 429 році до н. е., де спартанці розпалили величезне багаття з сіркою і смолою. Токсичний діоксид сірки змусив афінян відступити. Подібні методи згадуються і в китайських, і в індійських військових трактатах. Отруєння колодязів корінням чемериці чи ріжками жита практикували ассирійці та перси.

Археологічне підтвердження: Дура-Европос 256 року

Найпереконливіше речове свідчення хімічної атаки давнини знайшли археологи в сирійському місті Дура-Европос. У 256 році н. е. сасанідські перси обложили римську фортецю на Євфраті. Обидві сторони рили підземні ходи. Коли римляни прорвалися в перський тунель, на них чекала пастка.

Перси запалили суміш сірки та бітуму. Утворився густий дим, насичений діоксидом сірки. Газ важчий за повітря, він швидко заповнив вузький прохід. Двадцять римських солдатів загинули майже миттєво — легені обпечені кислотою, що утворюється при контакті діоксиду сірки з вологою слизових. Тіла склали в купу, щоб перекрити шлях, а тунель підпалили. Це перший випадок, підтверджений археологічними знахідками: кристали сірки, залишки бітуму і самі скелети збереглися до наших днів.

Такий спосіб ведення війни не був унікальним. Античні автори описують подібні прийоми під час облог, але саме Дура-Европос дає матеріальні докази.

Шлях до сучасної хімічної війни

Протягом середньовіччя й раннього Нового часу токсичні засоби використовували епізодично: димові горщики, отруєні стріли, суміші з миш’яком. У 1675 році Священна Римська імперія і Франція навіть підписали Страсбурзьку угоду — першу спробу заборонити «підступну» токсичну зброю. Проте масштаб залишався обмеженим через відсутність промислового виробництва.

Лише наприкінці XIX — на початку XX століття хімічна промисловість зробила можливим створення великих запасів отруйних речовин. Хлор, відкритий ще 1774 року, фосген (1812), іприт (1822) — усі ці сполуки вже існували, але до війни їх застосовували переважно в промисловості.

Гаазькі конвенції 1899 і 1907 років формально забороняли використання снарядів з отруйними газами. Проте формулювання виявилися недостатньо чіткими, і вже на початку Першої світової війни сторони почали експериментувати.

Перші кроки 1914–початку 1915 років

Французька армія першою застосувала хімічні засоби під час війни. У серпні 1914 року проти німецьких військ використали гранати з етилбромоацетатом — сльозогінною речовиною. Згодом через брак брому перейшли на хлорацетон. Ці засоби не вбивали, але викликали сильне подразнення очей і дихальних шляхів. Ніхто тоді не вважав їх порушенням Гаазьких угод.

Німці відповіли. У жовтні 1914 року під Нев-Шапель вони випустили снаряди з подразнювальною речовиною, але концентрація виявилася занадто низькою. 31 січня 1915 року під Болімовом проти російських військ застосували понад 18 тисяч снарядів з ксилілбромідом. Мороз завадив речовині випаруватися, і атака провалилася.

Ці ранні спроби показали: потрібен газ, який реально вбиває, і спосіб доставки, незалежний від артилерії.

22 квітня 1915 року: Іпр змінює все

Німецьке командування вирішило використати хлор — побічний продукт виробництва фарб концерну BASF. Під керівництвом хіміка Фріца Габера підготували тисячі сталевих балонів. Їх закопали вздовж ділянки фронту довжиною близько 6–7 кілометрів на північ від Іпру, між Лангемарком і Гравенштафелем.

22 квітня близько 17:00–17:30 при східному вітрі відкрили вентилі. За кілька хвилин у повітря піднялося 150–168 тонн хлору. Зеленувато-жовта хмара висотою кілька метрів поповзла на позиції 45-ї алжирської і 87-ї територіальної французьких дивізій.

Газ, важчий за повітря, затікав у траншеї. Солдати, які не мали жодного захисту, почали задихатися. Хлор реагує з вологою в легенях, утворюючи соляну кислоту. Люди падали, хапаючись за горло, вибігали з окопів під кулеметний вогонь. Утворився розрив фронту шириною до 7–8 кілометрів.

За різними оцінками, того дня від газу постраждало від кількох тисяч до 15 тисяч солдатів. Найбільш зважені дослідження називають близько 1000–3000 загиблих і кілька тисяч уражених. Німецькі частини, побоюючись власного газу, не змогли повністю використати прорив.

Наступного дня, 24 квітня, газ пустили проти канадців. Солдати 1-ї канадської дивізії втримали позиції, частково рятуючись мокрими хустками, іноді змоченими у власній сечі — аміак частково нейтралізував хлор.

Еволюція хімічної зброї після Іпру

Після квітня 1915 року гонка озброєнь набрала обертів. Уже в грудні 1915-го німці застосували суміш хлору з фосгеном — речовиною в рази токсичнішою. Французи відповіли синильною кислотою. У липні 1917 року під тим самим Іпром з’явився іприт (гірчичний газ) — стійка шкірно-наривна речовина, яка вражала навіть через одяг і залишала страшні опіки.

До кінця війни всі основні учасники застосовували хімічні боєприпаси. Загальна кількість постраждалих перевищила мільйон осіб, з них близько 90 тисяч загинули. Хімічна зброя становила лише кілька відсотків усіх втрат, але її психологічний ефект був величезним.

Речовина	Рік першого застосування	Основна дія	Хто застосував першим у ВВІ
Етилбромоацетат (сльозогінний)	Серпень 1914	Подразнення очей і дихальних шляхів	Франція
Хлор	22 квітня 1915	Удушлива, утворення кислоти в легенях	Німеччина
Фосген	1915	Сильна удушлива, відкладена дія	Франція / Німеччина
Іприт (гірчичний газ)	12 липня 1917	Шкірно-наривна, стійка	Німеччина

Дані таблиці базуються на історичних дослідженнях і матеріалах енциклопедичних джерел.

Чому саме Іпр став символом

Хоча давні прецеденти існували, саме атака 22 квітня 1915 року стала першою, коли промислово вироблений газ у великих кількостях застосували як основний засіб ураження живої сили. Вона порушила існуючі уявлення про «гуманність» війни, спровокувала розробку протигазів і змінила тактику траншейних боїв.

Після війни Женевський протокол 1925 року заборонив використання хімічної та бактеріологічної зброї. Проте заборона не зупинила подальші розробки. У XX столітті хімічні агенти з’являлися в інших конфліктах, але масштаб Першої світової так і залишився найбільшим.

Історія хімічної зброї — це історія людської винахідливості, спрямованої на знищення. Від отруєних стріл кам’яного віку до зеленої хмари над фламандськими полями — шлях довгий і повний трагічних уроків. Під Іпром у 1915 році цей шлях вийшов на новий, небезпечний рівень, відлуння якого відчувається досі.