Важкий крейсер USS Indianapolis (CA-35) увійшов в історію не лише як один із найактивніших учасників бойових дій на Тихому океані, а як символ найстрашнішої морської катастрофи американського флоту. Корабель, який щойно виконав надсекретну місію з доставки компонентів атомної бомби «Малюк» на острів Тініан, був торпедований японським підводним човном I-58 і затонув за дванадцять хвилин. Із майже 1200 членів екіпажу вижили лише 316 людей, які майже п’ять діб боролися зі спрагою, холодом, галюцинаціями та акулами в відкритому океані.

Ця історія поєднує блискучу бойову кар’єру, секретну роль у завершенні війни та жахливу ціну людських помилок і випадковостей. Сьогодні уламки крейсера лежать на глибині понад п’ять з половиною кілометрів у Філіппінському морі, а пам’ять про його екіпаж зберігається через медалі, меморіали та свідчення останніх живих свідків.

USS Indianapolis був закладений 31 березня 1930 року на верфі New York Shipbuilding у Камдені, штат Нью-Джерсі. Спущений на воду 7 листопада 1931-го, він увійшов до складу флоту 15 листопада 1932 року. Корабель належав до класу «Портленд» — важких крейсерів, побудованих у рамках обмежень Вашингтонського морського договору. Його водотоннажність становила близько 9950 тонн у стандартному стані, довжина — 186 метрів, ширина — трохи більше 20 метрів, максимальна швидкість сягала 32 вузлів. Головний калібр складали дев’ять 203-міліметрових гармат у трьох баштах, доповнені 127-міліметровими зенітними установками та пізніше посиленою зенітною артилерією.

У міжвоєнні роки «Індіанаполіс» служив флагманом розвідувальних сил і тричі приймав на борту президента Франкліна Рузвельта. Коли японська авіація атакувала Перл-Гарбор 7 грудня 1941 року, крейсер перебував у морі біля острова Джонстон і одразу долучився до пошуку ворожих авіаносців. Відтоді він майже безперервно брав участь у бойових операціях: рейди на Нову Гвінею, кампанія на Алеутських островах, бомбардування атолів Гілберта і Маршаллових островів, підтримка десантів на Сайпан, Тініан, Пелеліу, Іво Джіму та Окінаву. Десять бойових зірок стали офіційним визнанням цієї служби. Тривалий час корабель був флагманом адмірала Реймонда Спруенса, який командував П’ятим флотом.

31 березня 1945 року біля Окінави в крейсер влучив камікадзе. Літак пробив палубу, убивши дев’ятьох моряків і поранивши ще двадцять шістьох. Корабель відправили на ремонт до Каліфорнії. Саме там його обрали для особливої місії. 16 липня 1945 року в Сан-Франциско на борт завантажили великий дерев’яний ящик і металевий контейнер — ключові компоненти уранової бомби «Малюк», яку згодом скинуть на Хіросіму. Екіпаж не знав, що саме перевозить. «Індіанаполіс» встановив рекорд швидкості на маршруті до Перл-Гарбора і 26 липня доставив вантаж на Тініан. Після короткої зупинки на Гуамі крейсер вирушив до Лейте для підготовки до подальших операцій. Він ішов без ескорту.

Ніч з 29 на 30 липня видалася місячною, але хмари періодично закривали світло. О 00:15 за місцевим часом дві торпеди з японського підводного човна I-58 під командуванням капітан-лейтенанта Мотицури Хасімото вдарили в правий борт. Одна розтрощила носову частину, друга — район машинного відділення. Корабель швидко набрав сильний крен, втратив хід і через дванадцять хвилин зник під водою. Близько трьохсот людей загинули одразу або пішли на дно разом із судном.

Майже дев’ятсот моряків опинилися в океані. Життєвих плотів було обмаль, багато хто мав лише рятувальні жилети, а частина — взагалі нічого. Нафта з розбитих цистерн вкрила поверхню, викликаючи опіки. Вдень палило сонце, вночі тіла трясло від холоду. Води майже не було. Ті, хто пив морську, швидко божеволіли від сольового отруєння. Галюцинації штовхали людей один на одного — хтось бачив японських диверсантів, хтось острів, якого не існувало.

Акули з’явилися вже в перші години. Переважно океанічні білопері та тигрові. Вони починали з мертвих і важкопоранених, але поступово атакували й живих. Точна кількість загиблих від укусів залишається предметом дискусій — оцінки коливаються від кількох десятків до півтори сотні. Більшість людей померла від зневоднення, переохолодження, ран і виснаження. Проте саме акули стали символом цієї трагедії в масовій культурі.

Характеристика	Значення	Примітка
Водотоннажність	близько 9950 т (стандарт)	клас «Портленд»
Довжина	186 м	повна
Швидкість	32 вузли	максимальна
Екіпаж на момент загибелі	1195 осіб	офіційна цифра ВМС США
Вижило	316 осіб	після чотирьох днів у воді

Дані про характеристики та втрати підтверджуються матеріалами Naval History and Heritage Command і офіційними звітами флоту.

Флот довго не знав про катастрофу. «Індіанаполіс» не передав радіограму про прибуття на Лейте, а система контролю за рухом кораблів дала збій. Лише 2 серпня патрульний літак PV-1 Ventura випадково помітив людей у воді. Рятувальна операція розгорнулася швидко: літаючі човни PBY, есмінці та транспортні судна підняли тих, хто ще тримався. Останніх врятували 3 серпня. Четверо померли вже на борту рятувальників.

Капітан Чарльз Маквей III, який пережив катастрофу, став єдиним командиром американського корабля, якого піддали військовому суду за втрату судна від дій противника. Його звинуватили в тому, що він не йшов зигзагом. Хасімото на суді заявив, що зигзаг не змінив би результату. Маквея визнали винним, але покарання скасували. Він пішов у відставку в званні контр-адмірала і 1968 року наклав на себе руки. Лише 2000 року Конгрес США повністю реабілітував його ім’я.

Уламки «Індіанаполіса» знайшли 19 серпня 2017 року експедиція, фінансована Полом Алленом. Корабель лежить на глибині близько 5500 метрів. Носова частина відокремилася, башти з гарматами розкидані, але корпус загалом добре зберігся завдяки холодній воді й відсутності світла. 2018 року весь екіпаж крейсера колективно нагородили Золотою медаллю Конгресу.

Дата	Подія	Наслідки
16 липня 1945	Вихід із Сан-Франциско з компонентами бомби	Початок секретної місії
26 липня 1945	Доставка вантажу на Тініан	Місія виконана
30 липня 1945, 00:15	Торпедна атака I-58	Загибель за 12 хвилин
2–3 серпня 1945	Рятувальна операція	316 врятованих
19 серпня 2017	Виявлення уламків	Глибина 5500 м

Інформація про хронологію базується на документах Naval History and Heritage Command та офіційних військово-морських архівах.

Історія «Індіанаполіса» продовжує жити не лише в меморіалах Індіани чи музеях. Вона нагадує, як тонкою може бути межа між перемогою і катастрофою, між секретною місією, що наблизила кінець війни, і мовчазним океаном, який забрав сотні життів. Останні живі свідки тієї ночі вже майже всі пішли. Їхні голоси, записані в інтерв’ю, залишаються найсильнішим свідченням того, що відбулося в Філіппінському морі влітку 1945-го.