Національний академічний гуцульський ансамбль пісні і танцю «Гуцулія» — це не просто колектив. Це живий міст між давніми полонинами й сучасною сценою, між дзвоном трембіти й ритмом сьогодення. Понад вісімдесят п’ять років він зберігає, обробляє й несе світові гуцульську пісню, танець і дух Карпат.

Заснований у 1939 році в Станіславі (нині Івано-Франківськ) композитором Ярославом Барничем, колектив пережив війну, заборони, відродження й сьогодні продовжує працювати навіть у найважчі часи. Його репертуар — це коломийки, аркани, весільні сюїти й нові композиції, а сценічний образ — автентичні костюми, які самі по собі вже музей.

Сьогодні «Гуцулія» — це понад сто людей: хор, балет і оркестр народних інструментів. Вони гастролюють Україною та світом, збирають кошти для ЗСУ і доводять, що культура може бути зброєю не менш потужною, ніж будь-яка інша.

Від аматорського гуртка до національного символу

Історія ансамблю Гуцулія починається восени 1939 року. У щойно приєднаному до Радянської України Станіславі композитор, скрипаль і диригент Ярослав Барнич зібрав перший склад. Багато хто з артистів приїхав із Космача — села, де гуцульська традиція ніколи не переривалася. У травні 1940-го колектив уже показував свою першу програму. Зал був переповнений. Люди вперше побачили на сцені те, що раніше звучало лише на весіллях і полонинах.

Війна зупинила все. У 1941 році ансамбль розпався. Але вже наприкінці літа 1944-го, щойно край звільнили, Дмитро Котко, Ярослав Чуперчук, Михайло Магдій і Володимир Антонович зібрали людей знову. Початковий склад налічував близько п’ятдесяти осіб: мішаний хор, танцювальна група й оркестр народного типу. Серед тих, хто став кістяком на десятиліття, були Василина Чуперчук, Остап Роп’яник, Володимир Петрик, Ганна Попова, Василь Мельник.

1956–1970 роки — час Михайла Гринишина. Саме тоді колектив вийшов на якісно новий рівень. З початку 1980-х художнім керівником став народний артист України, професор Петро Князевич. Під його керівництвом ансамбль отримав академічний статус, а 9 грудня 2009 року указом Президента — національний. З 18 липня 2011-го майновий комплекс передали Міністерству культури України.

Люди, які створили сценічну гуцульську хореографію

Ярослав Чуперчук — перший балетмейстер — фактично заклав основу професійного гуцульського танцю на Прикарпатті. Він їздив селами, збирав рухи, перевіряв кожного виконавця. Саме з його рук вийшли «Аркан», «Гуцулка», «Коломийка», «Решето». Володимир Петрик продовжив справу: «Чабани», «Сербин», «На галявині», вокально-хореографічні сюїти «Проводи на полонину» та «Олекса Довбуш».

Пізніше Іван Курилюк удосконалив «Ой піду я межи гори», «Тропачок», поставив «Веселкову бартку» й «Покутську польку». Кожне ім’я — це шар традиції, який не просто зберігся, а отримав сценічну форму без втрати автентики.

Сьогодні генеральний директор і художній керівник — Василь Шеремета. Він очолив колектив у лютому 2024 року як кризовий менеджер. За його словами, «Гуцулія» тоді стояла на межі. Але вже через рік ансамбль відзначив 85-річчя, виїхав на великі гастролі й продовжує творити.

Репертуар: від коломийки до сучасної сюїти

Ансамбль Гуцулія ніколи не був музеєм. Він збирає народну творчість, художньо обробляє її й створює нові твори. У репертуарі — «Гуцулка Ксеня» Барнича, «Свято на полонині», «Гуцульське весілля», «Бойківська», «Аркан», «Гуцулка», «Дрібонький», «На зарінку». Є і класика — українська, а раніше й зарубіжна.

Оркестр народних інструментів — окрема зірка. Цимбали, сопілки, трембіти, скрипки, басолі звучать так, що здається — гори самі заспівали. Керівник оркестру, заслужений артист України Василь Курцеба, разом із диригентом і аранжувальником Іваном Слободяном створюють програми, які звучать і традиційно, і сучасно. У 2025–2026 роках окремо гастролює Hutsulia Orchestra — інструментальне крило колективу.

Костюми — ще один герой сцени. Це не театральний реквізит. Це справжні вишиті сорочки, кептарі, крисані з пір’ям, зґарди, силянки. Коли артисти виходять, глядач бачить живу колекцію автентичного гуцульського одягу. Відновленням займаються «золоті руки» майстринь, які зберігають навіть старі машинні вишивки.

Структура колективу сьогодні

У «Гуцулії» працює понад сто людей. Творчий склад — близько сімдесяти. Хор під керівництвом Олени Поглод, балетна група (балетмейстер — заслужена артистка України Наталія Рожонь, асистент Федір Костич), оркестр. Кожен артист — соліст. Саме тому колектив може давати індивідуальні творчі вечори: Ірини Фуштей, Наталії Шевченко, Оксани Романюк, Миколи Сисака.

Під час війни відчувається гостра нестача чоловіків-танцівників і басів у хорі. Водночас частина артистів пішла на фронт. Соліст Юрко Якубів досі служить. Колектив плете маскувальні сітки, передає допомогу військовим, під час закордонних турів збирає кошти для ЗСУ.

Період	Ключові керівники	Основні здобутки
1939–1941	Ярослав Барнич	Створення колективу, перша програма
1944–1950-ті	Дмитро Котко, Ярослав Чуперчук, Володимир Петрик	Відродження, формування сценічної хореографії
1956–1970	Михайло Гринишин	Якісний стрибок, розширення репертуару
1980-ті — 2020-ті	Петро Князевич	Академічний і національний статус
З 2024	Василь Шеремета	Робота в умовах війни, нові програми, міжнародні тури

Дані таблиці зібрані на основі відкритих джерел, зокрема матеріалів Вікіпедії та публікацій Укрінформу.

Гастролі, які стали культурною дипломатією

За роки існування ансамбль дав понад десять тисяч концертів. Англія, Німеччина, Румунія, Польща, Угорщина, Італія, Канада — скрізь його зустрічали оваціями. У 2011 році Міністерство культури Польщі запросило колектив до Варшавської філармонії — одного з найкращих залів Європи. У 2002-му — фестиваль у Фівіціано (Італія), у 2003–2004 — у Сопоті.

Під час повномасштабної війни гастролі набули нового сенсу. Восени 2025-го колектив дав 24 концерти у Фінляндії, потім знову Польща, Німеччина (Мюнхен, Нюрнберг). Вхід часто був безкоштовним, а всі зібрані кошти йшли на підтримку ЗСУ. Німецька українська громада в Ерфурті передала Івано-Франківську пожежну машину й автомобіль для транспортування поранених.

Навіть після жорстокого нападу на артистів у грудні 2025 року на Львівщині колектив не скасував заплановані виступи. Зі зламаними руками, забоями й струсом мозку люди виходили на сцену, бо розуміли: культура — це теж фронт.

Чому «Гуцулія» залишається неповторною

Секрет — у відчутті, яке народжується лише після десятиліть спільної роботи. Того драйву, автентики й енергії, які демонструє ансамбль Гуцулія, немає більше ніде. Глядач відчуває не постановку, а живу стихію гір. Коли звучить трембіта, а хлопці йдуть арканом, здається, що час зупинився, і ти стоїш на полонині серед старих гуцулів.

Колектив свідомо зберігає історичний репертуар і водночас створює нові програми. Різдвяна, Великодня, патріотична до Дня Незалежності, окрема програма оркестру. Планується навіть мюзикл або оперета на основі «Гуцульського весілля» з новими творами Івана Слободяна.

Артисти — носії нематеріальної культурної спадщини. Сформувати такого виконавця — справа десятиліть. Саме тому питання бронювання від мобілізації для національних колективів — це питання культурної безпеки країни.

Ансамбль Гуцулія сьогодні — це не лише Івано-Франківськ і вулиця Леся Курбаса, 3. Це голос Карпат, який звучить у Києві, Львові, Варшаві, Гельсінкі й Мюнхені. Це доказ того, що навіть у найтемніші часи пісня й танець можуть тримати народ на ногах міцніше, ніж будь-які гасла.