Як допомогти реалізувати себе ветеранам, які повернулись з фронту, у цивільних професіях — про це в ексклюзивній колонці для AIN.UA розповідає Катерина Маргітіч-Філіппова з проєкту «After Front: до професійного життя після фронту», який складається з фахівчинь у сфері рекрутингу, управління персоналом, кар’єрному консультуванні ветеранів, маркетингу та комунікацій в IT.

Це — перший матеріал з серії колонок для роботодавців, які найматимуть демобілізованих військовослужбовців, і самих ветеранів, що шукають цивільну роботу. 

За даними на вересень 2023 року, в Україні налічується понад 1 млн військовослужбовців, які боронять країну на фронті. А отже, частина з них колись звільниться або вже звільняється – чи то за станом здоровʼя вже зараз, чи коли закінчиться війна. Звичайно, хтось з них залишиться в лавах ЗСУ і продовжить свою професійну військову карʼєру. Але інші повернуться до попередніх роботодавців або шукатимуть нову спеціалізацію та роботу.

Ці люди відгукуватимуться на вакансії українських компаній, надсилатимуть свої резюме, приходитимуть на співбесіди та працевлаштовуватимуться. Для розуміння того, якою є поточна ситуація та що можна прогнозувати на майбутнє, ми зібрали статистику щодо поточного стану ринку праці у сенсі присутності і кількості ветеранів у ньому (спираємось на опитування від Мінветеранів за 2023 рік).

Отже, що ми маємо станом на зараз:

А тут можна побачити, у яких сферах діяльності знаходять себе ветерани, які вже завершили свою службу:

А що відбувається із психоемоційною складовою післявоєнного життя ветеранів? Згідно з опитуванням Українського ветеранського фонду Мінветеранів та соціологічної групи «Рейтинг», 79% громадян України вважають, що в суспільстві є повага до ветеранів. 

Водночас є результати досліджень, які показують й інший бік медалі. Дані правозахисного центру для військовослужбовців «Принцип» свідчать, що ветерани часто стикаються з несправедливістю з боку держави, відсутністю інклюзивності та відстороненням цивільних: 

1. Несправедливість і жорстокість з боку цивільних ветерани найчастіше описували фразою «Ми вас туди не посилали!». Такі вислови дуже обурюють військовослужбовців, це ставлення конфліктує з їхньою ідентичністю захисників і сприймається як образа гідності.
2. Ветеранів часто засмучує брак емпатії та делікатності в реакціях цивільних на зовнішній вигляд (поранення та протези): люди ховають погляд, відвертаються або навпаки розглядають протези.
3. Відсутність здорової комунікації та емпатії, яка виражається у задоволенні власної цікавості із використанням питань на кшталт: «Що ти відчував у полоні?» чи «А ти вбивав?» тощо.
4. Після поїздок містами України, ветерани з інвалідністю наголошують на браку інклюзивної інфраструктури. «Львів – чудове місце, можна багато чого побачити, цікаві заклади, але зіткнулися з такою великою проблемою – виїхати в центр на візочку. Ми витратили години дві, аби у центрі Львова біля Площі Ринок знайти заклад, в якому б: 1) не було сходинок, щоб заїхати на візочку, 2) двері відкривалися нормально або була можливість їх розширити, 3) туалет мав відповідні розміри приміщення і дверей», — Катерина, 1986 року народження, менеджерка, дружина ветерана.

Чому ці цифри та дослідження такі важливі? 

Тому що ми повинні чітко розуміти, з яким обсягом роботи матимемо справу, коли Україна здобуде перемогу. Адже приблизно половина колишніх військовослужбовців повернеться у цивільне життя та вийде на ринок праці.

Також ми маємо визнати той факт, що наше суспільство наразі недостатньо підготовлене і адаптовано до якісної комунікації з екскомбатантами – як інформаційно, так і практично. Ми помічаємо велику кількість міфів, страхів і упереджень з боку роботодавців (рекрутерів, HR, менеджерів), а також з боку лінійного персоналу. Водночас бачимо, як реагують на це військові – вони захищаються і відсторонюються. Так не має бути. 

І найголовніше: налагодження комунікації – це завжди робота двох сторін. Як з боку людей, які пройшли бойовий досвід, так і з боку кожного представника цивільного суспільства. Наш соціум також має адаптувати до нових реалій і розуміти потреби ветерана. 

Спочатку інформаційна робота, потім – практична. Разом ми точно зможемо більше.