Невелика луцька ІТ-компанія DevBranch з перших днів повномасштабного нападу росії на Україну долучилася до волонтерського руху і за цей час акумулювала понад 5 мільйонів гривень на потреби українських захисників. Її співзасновник Богдан Артемчук розповів DOU, як офіс компанії на 400 м² перетворився на волонтерський гуманітарний штаб, звідки залучають кошти й чого зараз військо потребує найбільше. А також про те, як війна вплинула на їхню роботу та ринок праці й чому на профільній західній конференції іноземці можуть не знати про такі міста-мільйонники, як Харків чи Одеса, а про Луцьк — знають.

Співзасновник DevBranch Богдан Артемчук

Як дні народження стали івентами для збору донейтів на ЗСУ

До повномасштабного вторгнення росії в Україну весь мій досвід у волонтерстві зводився до особистих донейтів на ЗСУ. За винятком івенту, який я щороку проводжу на свій день народження. От що подарувати айтішнику? Гроші чи девайси не варіант, з подарунком вгадати не завжди виходить, тому мені часто символічно дарували алкоголь. І після енного святкування, коли мені принесли стільки спиртного, що його й за рік не випити, я зрозумів, що треба щось міняти.

Тому з 2015 року всіх, хто хотів прийти мене привітати (а з онлайну цього дня я традиційно зникаю), я запрошував донейтити будь-яку суму на ЗСУ: готівкою в скриньку на місці або онлайн. У 2021 році вдалося таким чином зібрати понад 50 тисяч гривень для Фонду Сергія Притули. Це небагато, але краще, ніж нічого.

Перший день вторгнення росії: в офісі було спокійніше, ніж вдома

На світанку 24 лютого мене розбудив кіт, який стрибнув на ліжко. Дружина сказала: «Все, почалася війна». Ми почули вибух, побачили за вікном стовпи диму, тоді й з’явилося перше усвідомлення.

Як і, напевно, більшість компаній, ще до початку повномасштабного вторгнення ми говорили на тему «що якщо». У перший день допомагали працівникам з релокацією: комусь банально потрібна була готівка, комусь авто тощо. А чимало людей почали приходити в офіс. Скажу за себе: я здурів би, якби весь цей час залишався вдома. Займатися стандартними робочими питаннями в той день мозок відмовлявся, але в офісі було спокійніше, ніж сидіти вдома.

Цей скрінсейвер прикрашає офіс ще з перших днів повномасштабного вторгнення

Також попередили партнерів про те, що ми у відносній безпеці, бомби на нас не падають і що триматимемо їх у курсі ситуації. За кордон з нашої команди виїхала тільки одна людина, решта залишились в Україні: хтось у Луцьку, хтось роз’їхався областю.

Як офіс ІТ-компанії перетворився на волонтерський штаб

Якщо перший день був днем паніки, то другий — намагання хоч десь бути корисним. Батько робить блокпости, хочу приїхати допомогти, він каже: «Ні, в нас тут всього вистачає». Дзвоню знайомим, які готують «коктейлі Молотова», кажу, що долучусь — відповідь та сама. Тому в ніч з 24 на 25 лютого навіть ходив у нічний патруль з поліцією і теробороною.

Безпосередньо волонтерська робота почалася з рацій: звернулися знайомі, яким треба було 42 найпростіші аналогові пари. Знаходжу в Німеччині магазин, у них є 340 рацій, викуповую всі (хоч згодом виявляється, що було тільки 120). Як і решта волонтерів, шукав їх за кордоном, адже в нас дістати було нереально. Гуглили магазини, дізнавалися, яку кількість товарів вони можуть забезпечити, і купували. Оплачували банківською картою, а доставляли нам їх бусами друзі-волонтери, які вже довгий час живуть в Німеччині.

Другий етап — це усвідомлення, що ти купуєш погані рації, адже в довгостроковій перспективі вони малоефективні. Вивчили детально це питання, почали закуповувати не аналогові, а цифрові. Перший інвойс на них, який ми з товаришем Володимиром Луциком проплатили, був на 400 тисяч гривень, але виявилося, що рацій треба набагато більше.

Один з кабінетів старого офісу, який перетворився на волонтерський штаб

З часом уся робота систематизувалася. Наприклад, якщо говоримо про рації, я питав, куди вони потрібні, яка мінімальна та оптимальна кількість, а яка повністю закриє потребу, з’ясовували, які є під це бюджети, і все це складали в одну базу. Дуже швидко контактів людей з потребами стало понад двісті.

У перші тижні війни знайомі з Польщі, Німеччини, Норвегії почали масово передавати гуманітарну допомогу, треба було її десь зберігати. Спочатку тримали по квартирах, але згодом вийшли на такі обсяги, що потрібне було велике приміщення, та й збирати все це по місту — таке собі задоволення. Тому під це ми віддали приміщення нашого старого офісу на 400 квадратних метрів, де облаштували логістичний волонтерський штаб.

Щодо колективної волонтерської роботи, то почалося все з невеликого чату ентузіастів, який згодом переріс у штаб. А вже в середині березня постало питання створення юридичної особи, адже чимало людей хотіли допомагати з-за кордону на офіційний рахунок, та й працювати з військовою адміністрацією так було простіше і прозоріше. Так з’явилася благодійна організація «Волинь в дії».

Гроші акумулювали з донейтів та від бізнесу, вже витратили понад 5 мільйонів

Спершу про жодні збори грошей я не думав, закривав усе здебільшого власним коштом. Потім зрозумів, що на все моїх спроможностей не вистачить, тому кинув клич у корпоративний чат DevBranch, і наші працівники запропонували віддавати частини своїх зарплат на волонтерські потреби. Хтось віддавав половину, були й такі, що віддавали всю. Враховуючи, що це айтішні зарплати, то зібралась сума, з якою можна було більш-менш ефективно працювати — від 320 до 480 тисяч гривень щомісяця.

Далі залучив друзів із соцмереж, і це теж вистрілило: перший допис у фейсбуці за кілька годин зібрав близько 400 тисяч гривень. Зараз активність людей впала, тому вдається акумулювати суттєво менше — близько 100 тисяч з одного допису.

Раз на два дні ми писали партнерам, пояснювали обставини та інформували, на яких стадіях їхні проєкти, щоб вони не переймалися, адже бізнес є бізнес. У відповідь вони стали пропонувати фінансову підтримку: спочатку оплатити послуги наперед, але ми від цього відмовились; а потім, побачивши наші дописи у фейсбуці, долучилися до купівлі необхідних для військових речей.

Тому зараз у нас три плюс-мінус рівні джерела фінансування: кошти працівників DevBranch, збори в соцмережах і наші партнери. Загалом за весь час роботи ми залучили понад 5 мільйонів гривень, на які купували автомобілі, засоби зв’язку, тепловізори, приціли та чимало іншого спорядження для ЗСУ, добробатів і тероборони, які виконують бойові завдання.

На закупівлі тепловізорів зекономили понад два мільйони: виручають друзі з Норвегії

Спочатку в хаосі всі робили все. Зараз у ретроспективі двох місяців бачу, що я все робив би не так. Нині БО «Волинь в дії» налічує близько 60 активних учасників, 6-7 з яких працюють у режимі повноцінного робочого дня.

Ми поділилися за напрямами. Щодо мене і команди DevBranch, то після етапу рацій, яких ми завезли сумарно на 60 тисяч доларів, ми зосередились на забезпеченні військових автомобілями, тепловізорами та далекомірами.

Сталося це само собою, адже у нас є друзі в Норвегії, які дуже допомагають. Є один по-хорошому «скажений» лучанин, який переїхав туди 10 років тому. В день вторгнення він подзвонив мені й сказав, що, напевно, є потреба в автомобілях, і він уже везе один. Зізнаюсь, я не дуже серйозно це сприйняв, а він проїхав понад 2500 кілометрів і телефонує: «Я за три години їзди від польського кордону, хто приїде забрати авто?» Так він просто пригнав і віддав свою тачку, запаковану гуманітарною допомогою.

Далі знайшли другий, третій автомобіль в Норвегії, і справа пішла. Аби машини не їздили порожніми, їх завантажували гуманітаркою. Згодом ресурси там вичерпались, але ми сконтактували з магазином, який робить круті знижки від дистриб’ютора. Крім того, на того, хто везе їх, при виїзді з Норвегії оформлюється повернення ПДВ. Тому тепловізор, який на «Розетці» коштує умовно 86 тисяч гривень, ми купуємо за 42 тисячі. Таких ми вже завезли 65 штук і загалом зекономили понад два мільйони, які можна витратити на інші потреби.

Зовсім скоро ці пікапи поїхали на службу до наших захисників

Часто люди звертаються з проханням купити тепловізор, показують характеристики й кажуть: «Є під це 1000 доларів». Ми розуміємо, що коштує це суттєво більше, тому докладаємось до купівлі. Нерідко беремо прилад лише за власні кошти, якщо знаємо, що він зараз вкрай потрібен у важливій точці. А чимало пристроїв оплачують самі замовники, ми лише допомагаємо з логістикою і забезпечуємо хорошу знижку.

Гарантія на авто — щоб доїхало до Луцька, далі все роблять самі

Останнім часом перемкнулися на забезпечення автомобілями. Ця потреба актуальна завжди, адже війна триває, машини виходять з ладу, їх нищить ворог. Зараз на обслуговуванні та фарбуванні вже сімнадцятий за рахунком бус, вісімнадцятий пікап уже на кордоні, а дев’ятнадцятий виїжджає з Норвегії.

З авто приблизно така ж історія, що й з тепловізорами — все індивідуально: хтось купує за власні кошти, а ми шукаємо та обслуговуємо, комусь додаємо грошей на купівлю, іншим закриваємо своїм коштом. Серйозно долучаються і в Норвегії: бувало, кажу, що є гроші на два авто, а мені дзвонять і повідомляють: «До вас виїхало три». Це стосується і оплати логістики, страховки, супутніх витрат, які вони покривають, за що ми дуже вдячні.

Намагаємось шукати найкращі варіанти за розумні гроші, але коли хлопці цікавляться, в якому стані авто ми купуємо, то жартую: «У такому, щоб це авто проїхало 2500 кілометрів до Луцька». Тому ті, хто вибирає авто в Норвегії, самі вмотивовані знайти «живий» варіант, бо їм же цю машину ще гнати в Україну :)

А вже в Луцьку у нас є знайомі на кількох СТО, які безоплатно роблять повний техогляд, ремонтують і перефарбовують їх. З собою даємо комплект запасної гуми та пального, пакуємо «цікавим мерчем» (раціями, дронами, медичними товарами) і віддаємо машину військовим.

Зараз найбільший дефіцит — каски

З постачанням автомобілів починаються проблеми, бо в Європі повикуповували все, що можливо. Але машини їдуть, тепловізійне обладнання теж. На дрони завжди є запит, скільки не купи, бо їх збивають. А от найбільший дефіцит зараз у касках. Я ними не займаюсь, але готовий долучитися до забезпечення у логістичному чи фінансовому форматі, бо це шалена проблема.

Також спочатку були труднощі з турнікетами, але потрохи це вирішують завдяки поставкам з-за кордону та навіть власним розробкам. Наприклад, у Луцьку налагодили невелике виробництво, ці турнікети перевірили, зокрема, лікарі й військові, зараз вироби проходять сертифікацію.

Звісно, потрібно багато чого. Але такого, як на початку, коли потрібно було все і «на вчора», вже немає. Нині якась потреба — це здебільшого питання не так бюджету, як часу.

Приміщення старого офісу стали волонтерським хабом

Трохи про DevBranch — дуже «луцьку» компанію

DevBranch — це компанія з понад 40 людей, яка працює на ринку Drupal вже шість років. Маємо одну особливість: у нас немає тестувальників, проджект-менеджерів, дизайнерів, SEO чи UX-фахівців. Я — співзасновник і CEO. Зараз близько половини мого часу займає волонтерство, а до війни я ще встигав кодити. Можливо, звучить трохи дивно, але в нас є певний чекліст з вимогами для потенційних клієнтів: ми працюємо лише з тими, хто може забезпечити продакт-менеджмент, маркетинг, SEO, контент, фінальну комунікацію (якщо це B2C-рішення) тощо.

Чому так? Багато хто зі мною не погодиться, але, на мою думку, робити з України справді якісний маркетинг на ринку тих самих Сполучених Штатів, Канади чи Британії (на них у нас припадає 30% замовлень, на Європу — 10%) проблематично. Тому ми робимо те, що в нас виходить найкраще — це технічні рішення. Тому й наш негласний девіз звучить як «just Drupal, just development».

Ми працюємо лише з технологією Drupal, у нас повний аутсорс і аутстаф, ми виступаємо девелопмент-вендорами для кількох продуктів. До речі, з країн колишнього СНД з часу заснування жодного клієнта не було.

Також ми дуже «луцька» компанія, що може здатись дещо нетиповим у світі аутсорсу — на ремоуті не з Луцька у нас немає людей. Компанії часто люблять говорити про місію та цінності компаній — наша сформувалась сама собою і звучить доволі просто: це розвиток Drupal-спільноти в Україні та розвиток ІТ в Луцьку. Все в нашій компанії крутиться навколо цього.

Через війну не пішов жоден партнер, а від тих, хто співпрацює з росіянами, відмовились самі

Війна суттєво вплинула на всі сфери життя, наша діяльність — не виняток. Проте від нас не пішов жоден партнер, навпаки, пропонували замовити й оплатити послуги наперед. Проте сталося так, що ми самі відмовились від співпраці з двома замовниками. Річ у тім, що ми оперативно перевірили, чи не працює хтось із наших клієнтів на ринку росії чи білорусі, і дві компанії не підтвердили нам, що готові піти звідти, тому ми розпрощались. Є й великі міжнародні корпорації, для яких публічна заява чи пресреліз — це питання не дня і не тижня, але вони хоча б на внутрішньому рівні відразу гарантували, що вийдуть з ринку країни-агресора.

Під час умовної першої хвилі війни всі наші партнери хотіли допомагати й давати ще більше роботи, під час другої — цікавились, як наші справи, який «план Б», чи є Starlink, безпечне місце для роботи, можливість вести проєкт тощо. Я їх дуже розумію, адже їхні проєкти, клієнти та бізнес залежать від нас. Це класичний ризик-менеджмент, їм доводиться враховувати ситуацію. По багатьох я бачив, що людям просто незручно ставити ці питання, тому ми самі казали: «Це нормально, питайте, обговорімо».

Ну а за останні тижні три почалась умовна третя хвиля, коли нові клієнти не хочуть давати роботу компанії з України через ризики. Що буде далі — побачимо. Проте війна глобально на обсяги роботи DevBranch не вплинула — у нас стовідсоткова завантаженість.

Цікавий період був у березні: багато компаній хотіли працювати з українськими компаніями на хвилі сотень мітингів за Україну по всьому світу і її шаленої підтримки, але коли дійшло до обговорення конкретних планів, то все зупинилося.

Війна охолодила розігрітий ринок ІТ-фахівців

Усім, кому було потрібне робоче місце, я відразу пропонував приїжджати до Луцька й працювати в нашому офісі, на це відгукнувся один знайомий. Дуже велике Drupal-ком’юніті в Харкові та Києві, і чимало людей звідти виїхали, зокрема до Луцька. Також маю знайомих, які переїжджали невеликими командами по три-чотири людини, хтось просто повертався додому у Волинську область з інших міст. Ну і загалом є щонайменше кілька компаній, які повністю релокейтнулись у Луцьк.

Щодо ринку праці, то кількість пропозицій від кандидатів з початку повномасштабного вторгнення збільшилася в рази. Той же Work.ua в нас завалений резюме, які люди часто подають, аби хоч десь зачепитися. Було таке, що одна людина подавалась і на розробника до нас, і на кальянника в закладі. А якщо говорити про тих, хто і раніше працював у цій сфері, то війна охолодила ринок, який з початку пандемії був дуже перегрітий. Коли, грубо кажучи, за одного кандидата билися 10 компаній. І це стосується всіх — і мідлів та сеньйорів, і джунів. Зараз це перегрівання нарешті вщухає, ситуація вирівнюється.

Щодо DevBranch, то з першого дня існування ми завжди в пошуку спеціалістів. Найм призупиняли тільки раз — на початку пандемії коронавірусу. Така ситуація насправді типова для багатьох компаній, але ми не робимо це агресивно: не вдаємося до прямого хедхантингу, в нас високі вимоги до кандидатів.

Якщо Київ — це столиця України, то Луцьк — Drupal-столиця країни

Ні для кого не секрет, що в Луцьку не одна і не дві компанії, які працюють з Drupal. У нас на сайті є плашка «Луцьк — це Drupal-столиця України», але з цим формулюванням чомусь не погоджуються столичні колеги, тому вони кажуть, що Луцьк — це Drupal-серце України.

Жарти жартами, але якщо у Львові на мітапи з Drupal приходить до 30 людей, у Києві — плюс-мінус так само, то в Луцьку середній мітап збирає понад 100 людей. І це, напевно, найрегулярніший тематичний івент з Drupal у світі, адже проводимо ми його щомісяця. Це у 250-тисячному Луцьку, прошу зауважити.

Хтось може не повірити, але траплялося так, що приїжджаєш на профільну конференцію з Drupal, спілкуєшся з іноземцем, і з високою ймовірністю він може не знати такі міста, як Київ, Харків, Одеса чи Львів, а от Луцьк — «так, чув».

Як я казав, наша мета — розвиток Drupal в Україні та IT у Луцьку, і це не просто пафосні балачки, бо кільком компаніям ми вже допомогли тут відкритися. До прикладу, чотири роки тому одна команда з Харкова відкрила у нас ще один офіс, зараз в них близько 25 працівників у Луцьку.

З одного боку, в Луцьку, якщо знаєш Drupal, — вважай, ти забезпечений роботою на десятки років. Але з іншого, коли виростаєш до мідла чи сеньйора і хочеш спробувати себе в чомусь іншому, не в Drupal, то у Луцьку раніше це було майже неможливо.

І до ковіду, коли ремоут-культура ще не була настільки розвинута, на жаль, чимало фахівців виїхали з Луцька. Умовно, якщо близько 500 айтівців виїхали з міста за 10 років, то воно втрачає щомісячно мільйони гривень податків від зарплат, які могли б залишитись тут. І за це дуже прикро, тому намагаємося ситуацію виправляти: робимо івенти, допомагаємо відкритись тут іншим тощо.

Так, для компанії допомагати тим, хто може бути твоїм конкурентом, нелогічно, але це допомагає розвиватися місту. Більшість із нас — корінні лучани, у нас тут дім, сім’ї, і, нехай це звучить пафосно, нам тут жити.