Як перетворити перспективну ідею на прибутковий бізнес — уривок з книги «Netflix. Ця ідея ніколи не спрацює»

  • 1 марта, 14:38
  • 3667
  • 0

У видавництві BookChef виходить український переклад книги «Netflix. Ця ідея ніколи не спрацює» від Марка Рендольфа, співзасновника і першого CEO компанії.

Автор відверто розказує про твердість, інтуїцію та рішучість, які застосовувались при створенні діджитал-імперії. Книга містить поради для стартаперів — з чого почати і як справлятися з невдачами.

Публікуємо уривок з шостого розділу під назвою «Коли тримаєш у руках чек на майже два мільйони».

Як перетворити перспективну ідею на прибутковий бізнес — уривок з книги «Netflix. Ця ідея ніколи не спрацює»

Марк Рендольф

(осінь/зима 1997: півроку до запуску)

Кілька тижнів умовлянь і переслідувань (чомусь Рід не квапився підписувати чек і проставляти дату) — і, нарешті, перший інвестор вручає тобі чек, який дасть змогу орендувати офіс, найняти персонал і купити кілька складних столів. Звісно ж, цим справа не обмежується.

Чек є сигналом до запуску. Він — те, що відділяє абстрактну ідею від реальної компанії. Ніщо від чогось. Він — це основа.

І так, пристойна така купа грошей. Ти ретельно вивчаєш чек, знову і знову чіпляючись поглядом за суму. Перевіряєш, чи правильно записане число. Чи правильна дата. Чи справді підпис належить інвестору.

Якась частина тебе хоче дременути в Санта-Крус, до банку з вбудованими у стелю лампами, блискучою плиткою і сейфом із напіввідчиненими золотими дверцятами, що виблискують у темряві за стійкою, наче кермо коштовної яхти. Хочеться перевдягнутися з футболки у щось урочистіше — сорочку з комірцем, може, навіть краватку. Причепуритися для такої нагоди.

Один і дев’ять десятих мільйона доларів — це купа грошей. Тебе аж трусить, коли простягаєш чек у віконце — наче когось пограбував. Біжиш у найближчий банк. Кого хвилює, що він затесався в торговельному центрі в Лос-Ґатосі? Тобі треба швидше позбутися цього папірця. Ти починаєш відчувати себе втікачем.

У черзі знову і знову торкаєшся чека в кишені спітнілими руками, поки він стає аж мокрим. Із боку здається, наче ти зараз пограбуєш банк. Так, ти і раніше мав справу з грошима. І працював на компанії, що жбурляли суми більші за цю. Одначе ти ніколи не тримав у руках стільки грошей.

Черга рухається повільно, але врешті ти стоїш перед касиркою. І думаєш: вона запам’ятає цей день. У голові лунає: «Певен, вона буде вражена. Закладаюся, вона якось непомітно натякне менеджеру, і той
проведе мене в окрему кімнату з антикварними меблями й перським килимом. Він наллє мені шампанського, і ми люб’язно балакатимемо, поки підлеглий подбає про всі деталі».

Один мільйон дев’ятсот тисяч доларів нуль центів. Ти простягаєш чек і… нічого. Ні проблиску усвідомлення, ні натяку на подив. Звичайний день.

— Хочете перевести в готівку? — буденно запитує касирка.

Із грошима Ріда в кишені й завершенням злиття Pure Atria ми могли, нарешті, виїхати з готелю Best Western. Проте далеко йти не довелося: я знайшов місце просто через дорогу, у непримітному бізнес-парку в Скоттс-Веллі. Оренда здавалася непомірно дорогою, до того ж, укладалась одразу на кілька років, але останнє вносило нотку оптимізму в авантюру, яка, сподівався я, не була марною.

Це і поряд не стояло із сяючою корпоративною будівлею Borland чи модними овпен-спейсами гігантів індустрії, де все в дереві, живих рослинах, пожежних стовпах і кріслах-мішках. У нашого бізнес-парка навіть назви не було. Скидався він на зручне місце для кабінету стоматолога чи податкового адвоката.

І прямо там мешкало кілька психіатрів й офтальмолог. Проте основний масив займали невеличкі стартапи, що підписували й розривали договори про оренду так само швидко, як злітали і прогорали їхні компанії.

Перед флагштоком росла клумба з постійно свіжими квітами й рослинами. Хоча слово «росла» — це перебільшення. Про квіти ніхто не піклувався. Замість цього в ґрунт саджали вже квітучі рослини, а коли вони помирали, їх викопували і замінювали новими тюльпанами, братками чи нарцисами. Головне, що все квітло, а гроші — то не проблема.

Коли повз проходив садівник із повним візком різнобарвних тюльпанів, які він зараз поспішно встромить у землю, важко було не побачити у клумбі досить перекручену метафору життєвого циклу стартапу. Проростаєш, квітнеш, умираєш… а потім тебе замінюють.

Наш офіс був просторим овпен-спейсом із огидним зеленим килимом. Колись тут мешкав невеличкий банк — після нього залишився величезний сейф із відчиненими дверима. Уздовж стіни було кілька окремих кабінетів, конференц-зала й офіс у кутку з видом на парковку й закусочну Wendy’s через дорогу — його я одразу забрав собі як гендиректор. А потім довго думав, чим його обставити б.

Наш офіс навіть не пахнув розкішшю. Ми облаштували його менше ніж за тисячу доларів. У нас не було ні зручних стільців Aeron, ні столів для тенісу, ні холодильника, забитого пляшками LaCroix. Ми дістали шість-сім дешевих складних столів, якими часто користуються в кейтерингових компаніях, і різномастий набір домашніх стільців, які я витягнув зі своєї складської комірчини. Хочеш іще щось? Тягни з дому.

Я чітко пам’ятаю, як кілька співробітників притарабанили в офіс пляжні стільці, досі вкриті піском. Коли Лоррейн прийшла сюди на екскурсію, то ткнула пальцем у наш стіл для нарад і спитала: «Це наші старі стільці з вітальні?». Замість меблів ми вкладались у технології.

Ми замовили в інтернеті десятки комп’ютерів Dell. Придбали власні сервери (1997 року ще не було хмарних сховищ) і встановили їх у кутку. Купили кілометри кабелю й самі розтягували його по приміщенню після роботи. Подовжувачі й мережеві кабелі звивалися офісом, як помаранчеві й чорні змії. Дроти звисали зі стелі, як ліани.

Я не пам’ятаю день переїзду. Можливо, ми замовили піцу й зганяли за напоями в Costco у кілька заходів. Проте, найімовірніше, люди просто повільно стікалися в офіс, тягнучи з дому все потрібне для роботи.

Якби ви опинилися в першому притулку Netflix восени 1997 року, то побачили б якусь дику суміш підвалу комп’ютерного ґіка й пересувного штабу політика напередодні виборів. Проте саме це нам і подобалося.

Наш офіс чітко казав: на першому місці — не ми, а клієнти. Люди приходили сюди не за примхливими бонусами чи безкоштовною їжею, а за товариським духом і викликами. За можливістю розв’язувати складні, цікаві проблеми в компанії розумних людей.

Тут працювали не заради чепурного офісу. Тут працювали заради шансу зробити щось значуще.

Поки ми переїжджали до нового офісу в Скоттс-Веллі, я обмірковував власний переїзд. І навіть уже потихеньку готувався. У перші місяці експерименту з Netflix я мешкав за п’ять хвилин ходьби від роботи, у крихітному орендованому будиночку.

Ми з Лоррейн переїхали сюди 1995 року, після кількох років життя в горах. Раніше мені доводилося півгодини плентатися до Санта-Круса, а звідти ще півтори до роботи, через гірський хребет. Зрештою ми втомилися, продали будинок у горах й орендували невеличку хатинку в Скоттс-Веллі, відклавши гроші з продажу на майбутнє.

Мені подобалося ходити на роботу пішки. Офіс біля дому давав мені змогу вирватися на обід додому, кілька годин посидіти з родиною, а потім повернутись і доробити справи. Але так довго тривати не могло. Я хотів подвір’я більше за п’ять копійок, а Лоррейн — великий будинок, де можна спокійно ростити дітей. Їх було аж троє, і в нашому крихітному помешканні вони постійно зіштовхувалися.

Надворі їм теж було тісно гратися. А ще ми замешкували так близько до шосе, що шум машин не давав спати вночі. Проте наші спроби знайти новий будинок були марними. Поблизу Санта-Круса будинків на наші гроші було обмаль, а за пагорбом, убік Сан-Хосе, ще менше.

Коли ріелтори чули суму, на яку ми розраховували, то показували просто до смішного жалюгідні варіанти. В одному будинку росла трава на даху (і це не дизайнерський прийом), інший ішов у комплекті з отарою кіз.

Утім у жовтні на продаж виставили триповерховий будинок із п’ятдесятьма акрами землі — на пагорбі, у передмісті Скоттс-Веллі. Колись там був виноградник, а на початку ХХ століття — заміський курорт. Власникам було за вісімдесят, і вони вже не могли доглядати за такою махиною. Ми прийшли на огляд разом із дітьми…і закохалися з першого погляду.

Просто ідеально: величезний будинок на величезній ділянці землі. І коштував він усього нічого — лише мільйон доларів. Того вечора я трохи запанікував і подзвонив матері. Мені потрібна була порада, а вона була агентом із нерухомості й знала мою родину не гірше за мене.

— Ми дуже хочемо будинок, — сказав я. — Утім сума величезна. Я стільки грошей ще ніколи не витрачав. А ще ця нова компанія… Чи потрібен зараз додатковий ризик? Що мені робити?

— Якщо хочеш будинок, не зволікай і не ризикуй його проґавити, — порадила вона мені. 

— Страх великої суми триватиме недовго. А от задоволення від життя в такому будинку — вічно. Іди ва-банк.

Так ми і зробили. Чи шкодував я про це? Авжеж. У той самий день, коли ми підписали папери. Того вечора ми з Лоррейн і кількома друзями сиділи на веранді, пили вино й дивилися, як наші діти гасають одне за одним у тінях секвой, що височіли над нашою новою галявиною.

Здавалося б, треба святкувати вдале придбання, а в мене на думці крутилося лиш одне: «Невже це найбільша помилка в моєму житті?». Що робити, якщо компанія потоне? Якщо я втрачу роботу? Якщо ідея з доставкою DVD-дисків так ніколи й не злетить?

— Пам’ятаєш часи після коледжу? — спитала Лоррейн, коли гості вже поїхали. 

— Ті наші примхи?

Коли ми з Лоррейн тільки одружилися, у нас було десять тисяч доларів боргу. Я тоді щойно отримав першу роботу в директ-маркетингу і заробляв десь тридцять тисяч доларів на рік. Дохід Лоррейн був не більшим: вона працювала брокером-початківцем, сиділа на холодних дзвінках.

Ми поставили собі мету погасити борги за рік, тож протягом наступних дванадцяти місяців педантично вели бухгалтерію, записуючи в окремий блокнот навіть найдрібніші витрати. Зубна паста: 1 долар 50 центів. Пончик на вокзалі: 75 центів.

Раз на тиждень ми дозволяли собі лише дві великі примхи: квадратну піцу з Athens Pizza по сусідству і ящик Schlitz у склі. Випивши пиво, ми здавали пляшки назад, щоб отримати знижку.

— Зробили це один раз — зробимо ще раз, — погодився я.

Я за своєю природою не скнара. Я сказав би, навіть навпаки. Моя поведінка в бізнесі — це таке собі заперечення скрупульозного ставлення батька до грошей. Блокнот із витратами був форс-мажором, реакцією на конкретну проблему.

Зазвичай, коли є гроші, я їх витрачаю. Не марно, не безглуздо. Та я завжди вважав, що із постійними американськими гірками Кремнієвої долини треба витрачати все, що заробив. Помірковано, але витрачати. Хоча й я мав за плечима кілька успішних стартапів, мішків із акціями в мене не було. Якісь гроші крапали, але не гігантські статки.

Свій перший справжній куш я зірвав, коли приєднався до Borland — усього за кілька місяців після того, як відсвяткував тридцятиріччя. Я прийшов саме вчасно: товари злетіли, як і ціна на наші акції. Я був багатим… але тільки на папері, бо володів лиш опціонами на акції.

Одного вечора в Гонконзі я пиячив у барі разом із Дагом Ентоном, старшим віце-президентом із продажів у Borland. Ми балакали про те, як круто злетіли акції, і коли я ляпнув, що досі їх не продав, Даг ледь не виплюнув свій напій.

— То чого ти чекаєш? — запитав він. — Щойно в мене з’являється право продати акції, я їх продаю. Так, якщо вони продовжать рости, ти дещо втратиш. Та якщо впадуть, ти радітимеш, що хоч щось устигнув заробити.

Того дня я не лише пристав на цю філософію, а й став одним з її найбільших поборників. Я завжди раджу підлеглим продавати акції якомога швидше. Тут варто згадати один із моїх улюблених висловів, що належить колишньому начальнику Лоррейн із часів її брокерства: «Бики заробляють гроші. Ведмеді заробляють гроші. Свиней забивають».

(Пізніше його звинуватили в інсайдерській торгівлі. Можливо, усе було б інакше, якби він дослухався власної поради.)


0 комментариев
Сортировка:
Добавить комментарий

IT Новости

Смотреть все